Тенденція щодо збільшення судових справ є показником довіри до суду

 Про свій погляд на деякі проблеми цивільного судочинства та шляхи їх вирішення «Юридичній газеті» розповів суддя Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, секретар пленуму ВССУДмитро ЛУСПЕНИК.

– Пане Дмитро, чим, на Вашу думку, відрізняється розгляд справу суді загальної юрисдикції від їх розгляду в господарських чи адміністративних судах у контексті об’єднання юрисдикцій?

– Суб’єкти права наділені правами та обов’язками, які потрібно захищати, і це обов’язок держави (ст.3 Конституції). Тому в державі є органи та суди, які захищають порушені права. Але щоб не було виходу за межі повноважень та компетенції, слід чітко дотримуватись судової, предметної та функціональної юрисдикції. У ст.12 ГПК і у ст.17 КАС чітко визначено у вичерпному переліку справи, які вони розглядають.

Крім того, є ще спеціальна підвідомчість. Якщо взяти норми ЦПК, то у ст.15 вказано, що крім певного переліку справ, за правилами цивільної юрисдикції розглядаються справи і з інших правовідносин, крім випадків, якщо вони не віднесені до адміністративної або господарської юрисдикції. І саме це вказує на всеосяжність цивільної юрисдикції. В одному із законопроектів щодо реформування судоустрою навіть пропонується називати Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ Вищим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Тобто слово «спеціалізований» з назви видаляється, і це, напевне, є правильним. Саме тому, що різниця між цивільною, господарською та адміністративною юрисдикціями в тому, що у нас всеосяжний спосіб захисту, якщо,як було вже зазначено, немає переліку справ, які віднесені до розгляду іншими юрисдикціями. Тобто суди, які розглядали цивільні і кримінальні справи, завжди були судами загальної юрисдикції, а господарські і адміністративні – це спеціалізовані суди. Для розгляду справ у спеціалізованих судах, особливо там, де специфічні відносини, діє своя процедура, своя процесуальна форма, як, наприклад, у справах про банкрутство.

Разом з тим, питання юрисдикції на сьогодні є для нас складною, дуже відповідальною темою. Як відомо, існують проблемні моменти урозумінні юрисдикційного розмежування деяких категорій спорів між вищими судами. Це, безумно, негативно впливає і на якість правосуддя, і на єдність судової практики. Однак, на мою думку, це не пов’язано з тим, що суд тієї чи іншої юрисдикції хоче перетягнути на себе ще якусь категорію справ. Скоріше, це пов’язано з нечітким визначенням цього питання у законодавстві, коли виникають питання щодо розуміння суб’єкта владних повноважень, управлінських дій, публічних договорів, цивільних справ, які передані у сферу розгляду одночасно з банкрутством тощо. Для нас ці спори мають дуже велике і практичне значення, оскільки, на жаль, процесуальні кодекси не передбачають можливості вирішення колізій між вищими судами Верховним Судом.

В той же час, належне визначення суду у справі є і категорією доступу до правосуддя, і довірою до суду, і виконанням ст.6 Європейської конвенції.

Що стосується об’єднання юрисдикцій, це складне питання. Однак його вирішення не залежить від суду. Ми будемо працювати так, як вирішить законодавець. Прийме рішення про необхідність об’єднання – будемо працювати відповідно до змін. Однак як науковець хочу зазначити, що адміністративна юрисдикція має бути відокремлена. У будь-якій правовій державі світу повинен бути судовий орган, який вирішує спори, пов’язані з державою, органами державної влади і місцевого самоврядування тощо.

Інша річ, що ми не згодні з тим, що адміністративні суди слухають не лише ті справи, де відповідачем є орган державної влади, а й ті, де держава є позивачем. Суть адміністративного судочинства полягає у захисті громадянина або юридичної особи від зазіхань з боку держави, а не навпаки.

Що ж до цивільної і господарської юрисдикції, то цивільний і господарський процеси дійсно дуже спільні, як і Цивільний і Господарський кодекси. Але і тут є особливості процесуальної форми для деяких категорій справ, особливо у справах про банкрутство. Є певні законопроекти, але вирішувати цю проблему належить законодавцю. І обов’язково з урахуванням експертних думок науковців, суддів та інтересів держави.

– Які цивільні справи є найбільш складними? У чому полягають труднощі при їх розгляді?

– За останні два роки у структурі справ на першому місці і за складністю, і за кількістю можна виділити справи, що виникають з кредитних правовідносин. Наприклад,в останню середу (день судових засідань в касації) з приблизно 400 розглянутих у касаційному порядку справ десь 40% складали кредитні спори. Серед них є справи, пов’язані з порукою, з іпотекою, із стягненням заборгованості, зверненням стягнення на предмет іпотеки. Окремо можна говорити про спори щодо пені, оскільки мають місце різні підходидо її обчислення та нарахування, позовної давності і розміру штрафних санкцій у контексті співмірності із розміром заборгованості.

Зазначені кредитні спори є дуже важливими, оскільки представлені двома суб’єктами –банківськими установам та споживачами банківських послуг. І зрозуміло, що останні є менш захищеною категорією у процесуальному розумінні. Але ми розуміємо, що судовий захист – це захист відповідно до вимог закону. Тобто закон захищає і банківську сферу, і споживачів цих послуг. Суди також розуміють, що при тій ситуації, яка склалася у зв’язку з фінансовою кризою, дуже важко виконувати кредитні зобов’язання, і ми намагаємося зрозуміти, де позичальник не сплачує заборгованість дійсно через фінансову кризу, а де невиконання кредитних зобов’язань відбувається через небажання позичальника.

Зазначу, що такі речі чітко вбачаються при вивченні справи, через процесуальні дії, які вчиняє сторона. Інколи буває й так, що банки провокують позичальників на порушення умов договору. Є дуже агресивні банки, які не готові позичальнику, умовно кажучи, пробачити незначну грошову заборгованість. Мається на увазі, коли суд зменшує позовні вимоги банків, наприклад, при стягненні штрафу, зменшуючи неустойку, а банки оскаржують ці рішення і при цьому отримують зворотний ефект, тобто нічого не отримують, оскільки, наприклад, слід було застосувати позовну давність.

Крім того, деякі банки, які беруть участь у касаційному розгляді, практично не звертають уваги на чітко висловлену і обов’язкову для них правову позицію Верховного Суду України. Це стосується строків позовної давності по банківським платіжним карткам, обчислення 6-місячного строку для пред’явлення вимог до поручителя та позовної давності по щомісячним кредитним платежам. Тобто банки,незважаючи на сталу практику при розгляді зазначених спорів, продовжують оскаржувати судові рішення. Не заперечую, що це є їх правом, але вони провокують сторони, і зрештою виникає питання: а для кого Верховний Суд України ухвалював своє рішення та надавав обов’язкову до застосування правову позицію?

Нещодавно на одному із засідань ми звернули увагу представника банку на те, що постанови ВСУ є обов’язковими не лише для судів, а й для всіх органів державної влади, учасників процесу, які застосовують норму, що ВСУ роз’яснена. Тобто знаючи, що є позиція ВСУ з цього приводу, і завідомо зрозуміло, яке рішення прийме суд, вони продовжують судитися, збільшуючи таким чином навантаження на суди і завдаючи клопіт сторонам процесу. Адже, наприклад, тим же споживачам банківського кредиту доводиться ходити до суду, відриваючись від роботи, і таке інше.

Буває так, приміром,що кредитний договір укладено до 2035 р.,і банк вважає, що позовна давність порушена бути не може. На те ж, що щомісячний платіж треба було сплатити 5 років тому, вони уваги не звертають, а через 7 років подають позов, і виходить, що кредит був на 2000 грн, а вимоги потім пред’являються на зовсім іншу суму, яка в десятки разів більше. І нажаль, касаційний суд вимушений стягувати цю суму у тих ситуаціях, коли споживачі банківських послуг не є активними у процесі, оскільки якщо не буде заяви про сплив позовної давності у суді першої інстанції до ухвалення рішення, касація вже нічого не зможе зробити.

Також відзначу, що багато складнощів при розгляді зазначених справ виникає через останні законодавчі зміни щодо мораторію на звернення стягнення на майно у валютних кредитах у зв’язку з недосконалістю цих норм. Перехідні положення в цьому законі не виписані. Незрозуміло, на які кредити поширюється мораторій – чи діє лише на виконання, чи й на ухвалення рішень, на стадії розгляду у суді першої інстанції чи на апеляційній, оскільки ця інстанція розгляд справ по суті не слухає, а вирішує справи в межах того права, яке застосовував суд першої інстанції. Тим більше, що може бути й так, що на момент слухання справи у суді першої інстанції закону не було, а на стадії апеляційного оскарження його норми вже діяли.

Також складними є деякі земельні спори. Особливо ті, де земельні ділянки вже були виділені, люди отримали державні акти, встигли побудувати на цих ділянках будинки і т.д., і після цього ставиться питання (як правило, прокурором) про визнання рішення органу влади про ухвалення розпорядження про виділення земельної ділянки незаконним, а про державного акту про право власності на земельну ділянку недійсним.

І третє місце займають справи, пов’язані з захистом права власності, розгляд віндикаційних позовів, тобто витребування майна з чужого незаконного володіння.

– Сьогодні є ряд випадків, коли державних службовців високого рівня звільняють з посиланням на абз.3 ч.1 ст.19 ЗУ «Про центральні органи виконавчої влади». У той же час, ст.30 Закону «Про державну службу» встановлює вичерпний перелік підстав припинення державної служби, серед якого такої підстави немає. На Вашу думку, чи не має тут місце факт законодавчої колізії? І наскільки законними є дії Кабінету міністрів при оновленні кадрового складу вищих посадовців центральних органів виконавчої влади?

–Питання дуже цікаве. Дійсно має місце певна колізія. Однак зазначу, що мені б не хотілося надавати якусь оцінку в цій ситуації як судді, оскільки, на мій погляд, це не трудові спори. Це публічна категорія справ, які відносяться до юрисдикції адміністративних судів.

Як юрист зазначу, що в діях КМУ я не вбачаю якихось порушень через те, що механізми вирішення законодавчих колізій вже давно налагоджені. Так, за принципом подолання колізій застосовують норми того закону, який прийнятий останнім, а це Закон «Про центральні органи виконавчої влади». Крім того, він є спеціальним законом по відношенню до Закону «Про державну службу». Однак як ці норми застосовують адміністративні суди, я відповісти не можу.

– Яку кількість справ було переглянуто за останні роки у касаційному порядку? Яка спостерігається тенденція в цьому напрямку?

– Динаміка виглядає таким чином, що кількість справ у ВССУ постійно збільшується. Якщо взяти цивільну палату, то у 2011 р.(а ВССУ створено у 2010 р.) навантаження на одного суддю складало 116 справ на місяць, у 2012 р. – майже 131, а в минулому році вже було практично 140 справ на одного суддю. У І півріччі 2014 р. таких справ вже 136. Як бачите, навантаження дуже велике, і воно стабільно і невпинно збільшується. Якщо порівняти з судами першої та апеляційної інстанції, то у 2013 р середньомісячне навантаження районного судді складало 67 справ на місяць, судді апеляційного суду – 18 справ.

Таким же чином зростає кількість справ, які розглядаються у кримінальній палаті ВССУ. Тобто цифри говорять самі за себе.

Хочу відзначити, що на суддях касаційної інстанції лежить велика відповідальність, оскільки їх рішення практично кінцеві. Крім того, нашим обов’язком є забезпечування єдності судової практики нашої судової юрисдикції. А з урахуванням такої завантаженості неважко уявити, скільки залишається часу, для того, щоб прийняти остаточне рішення по справі.

Крім того, треба враховувати, що ВССУ – суд відносно молодий, у нас були проблеми і з штатним укомплектуванням, і з приміщеннями, коли судді касаційної інстанції знаходилися по 3–5 осіб у одному кабінеті. Тому, нажаль, інколи ми припускалися помилок. Однак крок за кроком ми вирішуємо ці проблеми, які так чи інакше, але ж впливають на якість правосуддя і єдність судової практики. Останнім часом пленуму ВССУ прийняв ряд системних постанов, в яких судам роз’яснені спірні питання судової практики, і вони дійсно направили суди в єдине русло вирішення спорів. Зазначу, що тенденція збільшення справ у суді є показником довіри до суду.

– Не секрет, що у судах загальної юрисдикції багато справ розглядаються із порушенням строків розгляду. На Ваш погляд, що є основною причиною такого стану речей? Які заходи необхідно вжити для подолання цієї проблеми?

– Строки розгляду справ завжди були на контролі ВССУ. Ми це перевіряємо при виїздах на місця для надання методичної допомоги, вимагаємо цього від апеляційних судів щодо місцевих судів. Найголовніше, на мою думку, що потрібно робити, аби уникнути такої ситуації – це дотримуватися норм як процесуального, так і матеріального права, знати і розуміти їх застосування. Кожен суддя відповідальний за порушення строків розгляду справи.

Разом з тим, хотів би зазначити, що нещодавні дослідження Європейської комісії з питань ефективності правосуддя щодо строків розгляду справ показали, що Україна на першому місці серед країн, у яких ці строки найменші. В середньому по Україні це 17 днів. До прикладу, у Франції такий строк складає 270 днів, у Швеції – 180, у Німеччині – 170.Але у кожній категорії справ є певна специфіка, і ми досліджуємо, через що, власне, відбувається порушення розумних строків при розгляді справ. Не завжди це залежить від суду чи судді. Наприклад, є справи, де необхідно провести експертизи, що, звичайно, займає час. А потім ще виникають ситуації, коли одна із сторін не погоджується з її результатами, і призначається інша експертиза. Щодо розгляду кримінальних справ, то тут багато що залежить від допомоги міліції, прокуратури, адвокатури,конвойної служби, коли свідки не приходять, підсудні до суду не доставляються, прокурори чи адвокати зайняті в інших процесах тощо.

На середину жовтня заплановане засідання пленуму ВССУ, де, сподіваюсь, буде ухвалено постанову про деякі питання дотримання розумних строків розгляду цивільних, кримінальних і адміністративних справ. Зазначу, що мова в документі йде не про те, як і за що суддю треба покарати – це не наша парафія. Мета цієї постанови зовсім інша – вона полягає у тому, щоб допомогти суддям уникнути порушення строків розгляду справ. Ми даємо роз’яснення на стадії відкриття провадження: як слід вчинити, аби не порушити права сторін; на стадії попереднього судового засідання: що і як зробити, аби не порушити розумні строки розгляду справи тощо. Крім того, ми звернули у постанові велику увагу на прецедентну практику ЄСПЛ, де вказали, що мається на увазі під розумним строком розгляду справи, оскільки, на жаль, у ЦПК це не зазначено.

Уникнути порушення розумних строків можливо й за рахунок того, щоб віднести безспірні, дрібні справи до юрисдикції інших органів, скажімо, нотаріусів. Де немає чітко виписаної і обов’язкової процесуальної форми, слід розвивати процедури медіації, які в наших процесуальних кодексах взагалі не розписані.

Розмовляв Єгор Желтухін, журналіст «Юридичної газети»