Висвітлення діяльності судової влади у засобах масової інформації

Олена Євтушенко

(суддя Апеляційного суду м. Києва)

Аналітика: відкритість правосуддя, Україна

Країн: Україна

// 18 Березня 2009 року

Висвітлення діяльності судової влади у засобах масової інформації 

О. І. Євтушенко 
кандидат юридичних наук, заслужений юрист України, 
суддя Апеляційного суду м. Києва 



Право інформувати і бути поінформованим визнане як одне з фундаментальних прав особи у ст. 19 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року. 

Стаття 10 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод гарантує можливість особам, у тому числі ЗМІ право інформувати громадськість, а громадськості гарантує право отримувати інформацію, зокрема щодо питань діяльності судової влади. Історія доводить, що діяльність судової влади становить значний інтерес для суспільства, суспільство завжди бажає бути поінформованим щодо розгляду у суді того чи іншого питання. Але необхідно пам’ятати, що досить часто висвітлення діяльності судової влади у ЗМІ не завжди відповідає принципу об’єктивності. Тому за будь-яких обставин влада повинна діяти так, щоб забезпечити плюралізм мас-медіа, свободу висловлювань думок та точність відтворення новин, як цього вимагає Декларація про свободу висловлювань та інформації, прийнята Комітетом Міністрів Ради Європи 29 квітня 1982 року. 

Питання діяльності судової влади в Україні становить великий суспільний інтерес, тим більше що зараз судова система перебуває в процесі реформування і пристосування до європейських стандартів. Авторитет судової влади в суспільстві перш за все залежить від ефективності правосуддя, спроможності суддів захистити права громадян, професіоналізму та моральності представників судової влади. Розвиток інформаційного суспільства, підвищення ролі та значення засобів масової інформації у формуванні світогляду громадян поставило органи державної влади, в томучислі судову владу, перед необхідністю формування інформаційної політики, створення умов щодо відкритості та прозорості своєї діяльності. 

Інформація про дійсний сенс судової реформи та самі тексти судових рішень, як і раніше, є малодоступними в Україні, особливо для тих її мешканців, які читають лише державні друковані ЗМІ, мають доступ лише до державних теле- та радіоканалів і не мають можливості користуватися Інтернетом. 

Тому судово-правова реформа, як і кожна державна широкомасштабна новація, потребує інформаційного забезпечення та підтримки з боку ЗМІ. Засоби масової інформації впливають на громадську думку, на правову позицію громадян в оцінках діяльності суду та правоохоронних органів по захисту їх прав та законних інтересів, формують правову культуру населення. І від того,як громадяни будуть сприймати закладені в основу реформи ідеї та якою мірою їх підтримає населення, залежить кінцевий результат здійснюваних реформ. 

Саме тому держава покладає великі надії на неурядові суспільні організації та незалежні ЗМІ, які будуть значущою частиною процесу, що послужить зміцненню незалежної судової влади і авторитету правосуддя заради захисту прав та свобод людини. 

Суди та ЗМІ: принципи і технологія ефективної взаємодії. Одним із завдань української держави є формування повноцінних демократичних інститутів, що має на увазі прозорість судової системи. А це, в свою чергу є об’єктивним критерієм незалежності «третьої влади». І на пресу, як на єдиний по суті публічний механізм розповсюдження інформації, покладається серйозна громадянська відповідальність по донесенню цього «послання» до суспільства. 

Відсутність ефективного відпрацьованого механізму взаємодії ЗМІ та судів, чітких принципів висвітлення їх роботи створила інформаційний вакуум, який породив помилкові стереотипи судової системи як «речі в собі» та журналістів, що апріорно обвинувачують суди в корупції. 

І це попри те, що робота судів вкрай потребує гласності — підтвердження самостійності цього державного інституту. На сьогоднішній день єдиний відчутний індикатор ефективності судової системи — частота звернень громадян до суду. І «непрозорий» публічний образ суду з незрозумілим механізмом прийняття рішень, що виразно не коментує свої дії і дає простір для домислів відносно впливу зовні на свою роботу, ледве відповідає завданням державного будівництва. 

У свою чергу ЗМІ мають бути зацікавлені в конструктивності та довірчій роботі із судами — «постачальниками» цікавішої інформації. До речі, потрібно розуміти, що незалежність «третьої влади» означає незалежність «влади четвертої» — низка скандально відомих «спорів господарюючих суб’єктів» навколо деяких друкованих та електронних ЗМІ зробила проблему незалежності судових рішень надзвичайно актуальною. 

Вимога транспарентності є суттєво важливою на законотворчому етапі реформи, що відновився, коли приймалися важливі для української системи правосуддя закони: нові редакції ЦК, ЦПК, КК, АПК, ГК, ГПК та інші. Ці важливі законодавчі акти нашої держави, крім ефективного впровадження, потребують адекватної трансляції зовні, інакше їх якість стає не очевидною для суспільства. Успіх вдалого проходження законів та їх подальша реалізація на практиці багато в чому залежали та залежать від ефективного висвітлення цього процесу в ЗМІ. 

Саме тому питання приведення відносин судів із ЗМІ у системний стан є останнім часом дуже гострим. Судовою системою здійснюється значна робота з цього напрямку — достатньо згадати тему парламентських слухань 16 березня 2005 року «Стан проведення малої судової реформи в Україні». 

Показовим є те, що довгий час прагнення транспарентності було односпрямованим, адже ініціатива частіше виходила лише з преси. Зараз правосуддя формує концепцію стосовно цього питання, що свідчить про серйозне просування на шляху демократизації української держави. 

Технічні питання забезпечення транспарентності судової системи для ЗМІ вирішувалися в рамках судової реформи. В цьому було досягнуто позитивних результатів — загальне зростання довіри до судових рішень і зниження конфліктного інформаційного фону, про що свідчить зменшення кількості негативних публікацій. Хоча трапляються випадки, коли інформація стосовно судової системи надається у перекрученому або неправильному вигляді, наприклад, назви судових рішень. 

Це тим більше є неприпустимим на фоні чергового сплеску судової активності, пов’язаного з процесами останнього часу, де репутація та незалежний статус судів публічно піддавалися сумніву. 

Однак, як і раніше, існує комплекс проблем, що ускладнюють ефективну взаємодію судів і преси. Проблемне поле включає такі, все ще не вирішені, питання: 

– відсутність ефективної системи доступу до відкритої судової інформації (недостатнє використання потенційно ефективного Інтернет-портала Верховного Суду України, відсутність публікацій у мережі рішень судів, що викликають найбільший інтерес з боку преси); 

– відсутність чітких правил участі преси у судових засіданнях (забезпечення технічних умов — акредитації); 

– недоукомплектованість судів загальної юрисдикції прес-секретарями; 

– брак юридичних знань у деякої частини журналістів, незнання судової специфіки, юриспруденції та правил доступу до інформації. 

Невирішеність цих питань призводить до того, що приватна проблема, яка виникла між конкретним судом та виданням, стрімко розвивається та переростає у системне взаємне непорозуміння і взаємне відторгнення. 

Наприклад, відсутність оперативної інформації про справи, що розглядаються, породжує негативні ілюзії над діяльністю системи правосуддя, її «закритості». 

Не отримавши компетентного коментування якогось питання від експертів у суді, журналісти (особливо той, що не орієнтується в принципах роботи судової системи), домислюють власні коментарі, посилаються на неіснуючі джерела, перекручують факти та інше. 

Відсутність системи пріоритетів у роботі із журналістським співтовариством «урівнює в правах» (акредитації, надання коментарів та інше) більш цінніших для судів, компетентних та відповідальних журналістів та випадкових персонажів від журналістики, що породжує закономірні образи корифеїв правової публіцистики. Це, у свою чергу, відбивається на упередженості їх матеріалів. 

Подібні сумні «сценарії» мають місце, але підсумок завжди один: некоректні публікації, зіпсовані відносини, взаємні обвинувачення та в черговий раз порушена комунікація. 

Не завжди журналісти свої дії узгоджують із Конституцією України, не знають або не розуміють норми ст. 126 Конституції України, де зафіксовано: «Незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України. Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється». 

Із легковажністю ставляться до ст. 129 Конституції України, яка визначає засади судочинства, а також вказує: «Судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону… За неповагу до суду і судді винні особи притягуються до юридичної відповідальності». 

На жаль, не всі журналісти у статтях та посадові особи органів державної влади під час інтерв’ю дотримуються положень Конституції України: нерідкими є некоректні та неетичні висловлювання з їхнього боку щодо суддів, зокрема про «корумпованість та продажність суддів на тлі їх незмінності та безкарності, що набули масштабів національної катастрофи», про судову систему, яка «перетворилася на корпоративну, замкнену і не підпорядковану закону» та яка «є джерелом національної небезпеки» [9]. 

Можливо, за належної уваги суддів на це та подання відповідних позовних заяв до суду з метою притягнення таких осіб до юридичної відповідальності ці випадки були би назавжди викорінені із життя українського суспільства, адже саме від ефективного функціонування судової системи залежить щоденне життя кожного громадянина. 

Проблеми, що здаються дрібними, в сукупності гальмують розвиток реформи української системи правосуддя і породжують виникнення і подальший розгляд у судах справ за позовами суддів до журналістів чи ЗМІ. 

Зважаючи на проблеми та досвід побудови відносин зі ЗМІ в рамках реформи можна говорити про базові принципи взаємодії преси та судової системи, а саме: 

– прозорість: судові рішення та інші відомості, що стосуються діяльності судів (якщо мова не йде про справи, доступ до яких обмежений законом), повинні надаватися ЗМІ; 

– узгодженість: судові рішення повинні оперативно і точно передаватися ЗМІ. У свою чергу система правосуддя повинна бути як мінімум у курсі будь-яких посилань та цитування інформації, що виходить із судових органів. Цей «джентльменський» принцип свідчить про взаємну повагу та гарантує коректність передачі інформації; 

– об’єктивність: ЗМІ повинні прагнути до максимально достовірного висвітлення діяльності судової системи та у своїх коментарях і аналізі не переходити етичну і професійну межу, за якою починається свавілля; 

– технологічність: прес-структури судів різних рівнів повинні володіти достатньою технологічною та кадровою базою для задоволення потреби журналістів в інформації стосовно судової проблематики. 

Оптимізація роботи судів усіх рівнів із прес-службою має базуватися на зазначених принципах ефективної взаємодії та проводитися з таких напрямків: 

1. Упровадження інституту відповідальних працівників — штатних прес-секретарів та організація їх навчання. Про це свідчить аналіз питання щодо встановлення паритетних відносин суду та ЗМІ як у державах із сталою системою демократії, так і у країнах, що розвиваються в цьому напрямі. У зв’язку з цим можна навести декілька прикладів та заходів по різних країнах: 

– США: в судах діють прес-служби та прес-секретарі; 

– Франція: при Касаційному суді діє спеціальна рада за участю представників судової влади та провідних журналістських організацій з питань взаємовідносин судів та ЗМІ; 

– Німеччина: у судах діють прес-служби та прес-секретарі; 

– Росія: Вища кваліфікаційна колегія суддів РФ розробила «Рекомендації щодо порядку розгляду звернень журналістів до суду». Створена Гільдія судових репортерів. За підтримки Російського фонду правових проблем засновано Агентство судової інформації. Рада з питань удосконалення правосуддя при Президенті РФ розробила Рекомендації «Про поліпшення взаємодії судів та засобів масової інформації при висвітленні судової діяльності». Рада суддів РФ прийняла постанову «Про заходи щодо інформаційного забезпечення діяльності судів та органів суддівського співтовариства»; 

– Казахстан: створені прес-служби на рівні областей. При кожному обласному суді створені прес-служби; 

– Чехія: всі питання між ЗМІ та судовою владою при розгляді конкретних справ вирішує громадська організація суддів — Асоціація суддів Чехії. 

На мою думку, ефективне управління інформаційними потоками, які виходять із судових органів, можливе лише тоді, коли цим займається професійний прес-секретар (а у судах вищої юрисдикції — прес-служби), який володіє навичками роботи зі ЗМІ. Прес-служби та прес-секретарі вже існують у багатьох судах. Принципово, щоб це стало загальною нормою. До обов’язків прес-секретарів (прес-структур) слід віднести такі функції, як надання журналістам судових рішень та відповідних коментарів від експертів, щоденний моніторинг судових рішень на предмет потенційного інтересу до них з боку преси, щоденний моніторинг інформаційної активності навколо суду та оперативне реагування на виникаючі конфліктні ситуації, встановлення контактів з редакторами видань та профільними журналістами. 

2. Оперативне розміщення важливіших судових рішень в мережі Інтернет. Своєчасне та якісне авансування судових слухань та наступне розміщення рішень по найбільш цікавих для ЗМІ справах у мережі Інтернет — це суттєво полегшить орієнтування преси в океані рутинного судочинства, продемонструє заінтересованість судів у зверненні уваги громадськості до своєї роботи. 

3. Упровадженні інституту акредитації по професійних ознаках. Визнані спеціалісти з юридичної проблематики, члени судового журналістського пулу повинні отримати постійну акредитацію на судові засідання, які їх цікавлять, — це знак поваги до адекватних авторів та позбавлення прес-служби суду від стомлюючої щоденної разової акредитації. 

4. Правовий «лікбез». Проведення регулярних концептуальних бесід представників від судів із журналістами про принципи функціонування системи правосуддя, існуючі об’єктивні обмеження в передачі інформації та ін. По суті, мова йде про правовий «лікбез» з метою запобігання помилок у публікаціях, які не сумісні з високим статусом видання. Подібні консультації можливо здійснювати на базі окремого органу. 

5. Формування журналістського оточення. Актуалізація інформаційних потоків (своєчасне надання інформації про поточні справи для представників ЗМІ) досягається за рахунок формування стійкого та компетентного журналістського пулу, що максимально скорочує ланцюжок передачі інформації зовні, робить її змістовно безпечною. 

6. Спікери. Впровадження інституту спікерів — працівників судової системи високого рівня, які готові оперативно і легітимно прокоментувати «свою» тему для преси. Таким чином, у ЗМІ з’являється чітке уявлення «зон відповідальності» у судах; стабільність джерел інформації підвищує загальний рівень довіри. 

Для вирішення існуючих питань в українській практиці можливі такі заходи: 

– проведення аналізу національного та міжнародного права з питань доступу до суду та діяльності ЗМІ, пов’язаної з висвітленням діяльності суду; 

– розробка та прийняття Концепції інформаційної політики судової системи України; 

– проведення серії конференцій, круглих столів, дискусій за участю представників судової влади та журналістських організацій з обговорення проблемних питань; 

– організація системи постійного моніторингу публікацій у ЗМІ; 

– ініціювання створення «Гільдії судових репортерів»; 

– випуск брошур та буклетів просвітницького характеру для населення; 

– підготовка спеціальних телепередач та публікацій; 

– організація спеціальних телевізійних інтерв’ю з керівниками судів та органів суддівського самоврядування; 

– запровадження декількох проектів за участю громадських організацій: «Взаємовідносини судової влади та ЗМІ», «Прозорість правосуддя», «Доступність правосуддя» тощо. 

Відносини між судовою владою і ЗМІ крізь призму розгляду цивільних справ. Відповідно до хрестоматійного аналізу моделі розуміння юридичної природи конституційних прав людини, вперше викладеної відомим американським науковцем 


В. Гохфельдом, права мають визначатися характером взаємовідносин між носієм цих прав та їх адресатом. Конституційне право чи свобода робити щось (наприклад, право журналіста на висловлювання своїх думок про діяльність державного апарату) є абсолютним, доки його здійснення не призводить до порушення прав інших. Кореспондуючий цьому праву обов’язок розуміється не як обов’язок журналіста висвітлювати правду, а як обов’язок адресата на здійснення конституційного права щодо його носія. Якщо представник влади забороняє публікацію певної статті у газеті, посилаючись на те, що в ній викладені матеріали, які не відповідають дійсності, останній має право звернутися до суду для захисту порушеного конституційного права. 

Тобто носій конституційного права має зайняти активну позицію, навести факти порушення відповідного права і стати активним суб’єктом застосування конституційних норм про права людини в процесі судочинства. За такою схемою відбувається захист конституційних прав в Україні. 

Незважаючи на те, що у Конституції України закріплена природно-правова модель, аналіз судової практики наводить докази існування позитивістського підходу з пріоритетом «пасивності» особи стосовно держави у справах захисту конституційних прав. Видається, що у межах цього підходу неможливо вирішити конфлікт конституційних прав між собою саме в момент його виникнення. 

Мова йде про конфлікт конституційних прав: між правом на свободу думки і слова, правом на вільне вираження своїх поглядів та переконань (ч. 1 ст. 34 Конституції України), з одного боку, та правом на повагу людської гідності (ч. 1 ст. 28 Конституції України), конституційними гарантіями невтручання в особисте і сімейне життя (ч. 1 ст. 32 Конституції України), конституційною забороною на операції з конфіденційною інформацією про особу (ч. 2 ст. 32 Конституції України), судовим захистом права на спростування недостовірної інформації про особу(ч. 4 ст. 32 Конституції України), з іншого боку. 

У будь-якому суспільстві рано чи пізно інтереси вільного обігу інформації вступають у конфлікт з інтересами приватної особи, спрямованими на захист автономії особи в суспільстві. Можна погодитися, що головним обов’язком та видом діяльності преси у демократичному суспільстві є інформування населення. Але конституційні права, які створюють своєрідне «укриття» людини від суспільства, можуть бути порушені такою інформаційною діяльністю. 

Право на свободу слова і думки, а також конституційні права на автономію особи не походять від держави, а належать особі від народження, причому мають приблизно рівну юридичну силу та значущість. У разі конфлікту між собою у західній юриспруденції застосовується метод конституційного тлумачення, який отримав назву методу балансування. Він полягає у тому, що пріоритетність цих прав визначається цінностями суспільства, а при конкуренції цих прав перевага надається більш суттєвим конституційним цінностям, які перебувають в органічному зв’язку з певними конституційними правами, захисту яких був наданий пріоритет. 

Як приклад можна навести справу Лебаха, яка була розглянута Конституційним Судом ФРН у 1973 році. Перед судом постало спірне питання чи може телевізійна компанія випустити в ефір біографічний фільм про злочинця без його згоди, оскільки він піддає загрозі його благополучну соціалізацію після відбуття покарання та завдає шкоди його репутації. Конфлікт у цій справі виник між правом на людську гідність, яке гарантується ч. 1 ст. 1 та ч. 1 ст. 2 Основного Закону ФРН, та правом телевізійної компанії вільно висловлювати та поширювати інформацію, гарантованим ч. 1 ст. 5 Основного Закону ФРН. Суд вирішив, що захист права на людську гідність є важливішим, ніж право телевізійної компанії на вільне поширення інформації, тому вихід в ефір цього фільму забороняється, оскільки це може вплинути на успішну соціалізацію засудженого. 

На жаль, українська газета «Сільські вісті» після винесення Шевченківським районним судом м. Києва рішення про закриття газети опублікувала ряд статей, у тому числі щодо особистого життя судді Саприкіної І. В. Не буду говорити, чи були ці відомості правдивими, але по суті вони були брутальними та образливими, що свідчить про те, що працівники газети не знають законодавства України, зокрема 
ст. 129 Конституції України та практики Європейського суду. 


Відносини між «третьою» і «четвертою» владою — судами і засобами масової інформації — складаються не завжди збалансовано. Численні претензії висловлюються з обох боків. Позови до ЗМІ стали масовою хворобою. Для суддів ці взаємовідносини зводяться, як правило, до застосування законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації особи і відшкодування моральної шкоди. 

Кількість розглянутих справ в Україні неухильно зростає, в тому числі й у сфері захисту прав людини. Це свідчить про підвищення рівня довіри до суду як до інституту захисту та поновлення порушених прав людини. 

Протягом 1996–1998 рр. було розглянуто понад 830 позовів до ЗМІ про захист честі, гідності та відшкодування моральної шкоди; у 2003 році розглянуто понад 6 000 таких справ. 

Недосконалість законодавства до 2004 року, яке регулювало застосування норм права про захист честі, гідності та ділової репутації і відшкодування моральної шкоди, численність і розпорошеність цих норм у різних законодавчих актах не тільки не сприяли однаковому застосуванню цього інституту права, а й породжували різночитання і колізії в правозастосовній практиці. Про це свідчать дані судової статистики, і зокрема, аналіз тих справ, які були предметом розгляду в Апеляційному суді м. Києва та у Верховному Суді України, а також у порядку судового нагляду. 

Незалежна преса зацікавлена у функціонуванні незалежної судової влади для захисту своїх прав, а незалежна судова влада не може повноцінно діяти за відсутності незалежних засобів масової інформації, які поширюють правила незалежної судової влади серед широких мас. Такі взаємозалежність і взаємозв’язок між судами і ЗМІ зумовлені перш за все єдністю мети: обов’язком захищати людину від посягань на її честь, гідність і репутацію, а також повагою до особистого і сімейного життя, як це передбачено Конституцією і чинним законодавством України та Європейською конвенцією з прав людини. 

На жаль, сьогодні можна констатувати, що співробітництво (особливо конструктивне) між представниками «третьої» і «четвертої» влади зведено до мінімуму. Скоріше можна говорити про певну конфронтацію. ЗМІ в основному переповнені інформацією про несправедливі та незаконні судові рішення. Судді обурюються необ’єктивністю інформації, викладеної в ЗМІ щодо конкретних судових справ, інших сторін діяльності суду. Журналісти і судді існують ніби в різних вимірах: одні судять (як можуть), інші про це пишуть чи надають інформацію (як уміють). Як наслідок — у багатьох випадках програють перші й другі. 

У зв’язку з цим нагальним є вирішення питань щодо поглиблення взаєморозуміння між судами і ЗМІ, переорієнтація контактів між ними з конфронтації на конструктивне співробітництво. Від цього виграють усі, і перш за все ті конкретні люди, права і законні інтереси яких покликані захищати ці дві поважні інстанції. 

Права людини, безперечно, потребують захисту. Одним із головних засобів такого захисту є преса. В ідеалі кожен журналіст має бути захисником прав людини. Свобода поширювати недостовірну інформацію не є тотожною свободі інформації, оскільки це, по-перше, є порушенням прав людини на інформацію, а по-друге, в суспільстві, де це існує, не можуть не порушуватися й інші права людини. Таким чином, преса як захисник прав людини не може і не має права порушувати їх сама. 

Проте в реальному житті цього головного принципу ЗМІ не завжди дотримуються. Матеріали конкретних судових справ за позовами до ЗМІ, на жаль, дають підстави для висновку про недостатню правову свідомість окремих журналістів, відсутність у них юридичної і моральної відповідальності за публікації, невміння користуватися наданими законодавством правами громадянина і професіонала. Основне право журналіста (як професіонала) — одержувати інформацію і доводити її до читача, слухача, глядача, оскільки він є необхідним посередником між джерелами інформації і споживачем, а тому несе відповідальність перед останнім за повноту і достовірність інформації, за моральну позицію. На практиці ж досить часто журналісти в погоні за сенсацією припускаються правових помилок, рідко посилаються на використані джерела інформації. В результаті критика ними дій громадян або організацій часто виглядає не досить аргументованою та переконливою, висновки грішать суб’єктивізмом, суперечать правовим нормам, створюють у читачів, слухачів і глядачів спотворене уявлення про те, що відбувалося насправді. Нерідко трапляються публікації, що містять неперевірені, а інколи і підтасовані факти, зокрема про життя і роботу державних і політичних діячів. 

Враховуючи актуальність питань, пов’язаних із розглядом справ за позовами до ЗМІ, зокрема з помилками, яких припускаються суди, Верховний Суд України за власною ініціативою, а також у зв’язку із зверненнями Спілки журналістів України протягом останніх років майже щорічно узагальнював практику розгляду судами справ щодо конфліктів зі ЗМІ, у тому числі про відшкодування моральної шкоди. Таке узагальнення здійснював і Апеляційний суд м. Києва. 

Матеріали узагальнень були покладені в основу прийнятих Пленумом Верховного Суду України постанов від 28 вересня 1990 року №7 «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян і організацій» та від 31 березня 1995 року №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» з такими суттєвими змінами до останньої постанови від 25 травня 2001 року, якими передбачено, що критична оцінка певних фактів і недоліків, думки та судження, критичні рецензії творів не можуть бути підставою для задоволення вимог про відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Однак, якщо при цьому допускається образа чи порушення інших захищених законом прав особи (розголошення без її згоди конфіденційної інформації, втручання в приватне життя тощо), це може спричиняти відшкодування моральної шкоди. 

Було звернено увагу суддів на те, що у ст. 17 Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» передбачено певні особливості їх відповідальності за заподіяну моральну (немайнову) шкоду. 

Зазначені постанови та зміни до них, як свідчить судова практика, дали змогу судам знайти відповіді на багато питань, пов’язаних із застосуванням законодавства, що позитивно позначилося на якості та стабільності судових рішень. 

Для захисту честі, гідності та ділової репутації громадян або організацій передбачений спеціальний спосіб — спростування поширених відомостей, що не відповідають дійсності. 

Усупереч цьому раніше суди під час підготовки справ до розгляду нерідко не враховували вимоги матеріального права, не з’ясовували обставин, з якими закон пов’язує правомірність заявлених вимог, на порушення ст. 203 ЦПК України в мотивувальній частині рішення не наводили доказів, на яких ґрунтуються висновки суду, та доводів, за якими суд відхиляє ті чи інші докази. Це призводило до перегляду рішень у касаційному порядку і в порядку судового нагляду, спричиняло тяганину, порушувало право учасників судового процесу на швидкий розгляд справи. 

До 2004 року найбільше труднощів у правозастосовній діяльності судів у процесі вирішення справ за позовами до ЗМІ виникало при визначенні розміру моральної шкоди. Відсутність у законодавстві чітких критеріїв щодо визначення їх розмірів призводила до чи не найбільшої кількості судових помилок. Потрібно визнати, що занепокоєння практикою окремих судів із цього питання є небезпідставним. Про це свідчить практика Апеляційного суду м. Києва та Верховного Суду України: в загальній кількості скарг, які надходили з приводу постановлених судами рішень за позовами до ЗМІ, в абсолютній більшості порушувалося питання щодо їх необґрунтованості у частині визнання розміру моральної шкоди. І як можна погодитися із законністю і обґрунтованістю рішень тих судів, які розміри моральної шкоди визначали в астрономічних сумах — у мільйонах і сотнях тисяч гривень? 

У зв’язку з тим ЗМІ роблять висновок, що за допомогою подібних рішень ставиться за мету не відшкодування завданої моральної шкоди, а намагання поставити ЗМІ в таке фінансове становище, щоб воно змушене було припинити свою діяльність. А такі випадки, як відомо, вже траплялися. 

На необхідність зваженого підходу при вирішенні питання щодо визначення розміру відшкодування моральної шкоди за позовами до ЗМІ неодноразово звертав увагу екс-голова Верховного Суду України В. Ф. Бойко. На цьому наголошувалося і в тих аналізах, які проводив зазначений суд. З цього приводу не випадково в Цивільному кодексі Російської Федерації міститься норма, якою передбачено врахування вимог розумності і справедливості при визначенні розміру компенсації моральної шкоди. Така правова ідея була сприйнята розробниками та зафіксована у новому ЦК України. Апеляційний суд м. Києва та Верховний Суд України, не чекаючи введення в дію нового ЦК України, у практичній діяльності намагалися додержуватися саме такої позиції. 

Ратифікація Верховною Радою України Європейської конвенції з прав людини створила нову правову ситуацію в системі захисту прав людини в Україні. Не випадково у зв’язку з цим у постанові Верховної Ради України від 25 квітня 1997 року «Про рекомендації учасників парламентських слухань "Свобода слова в Україні: стан, проблеми, перспективи"» та у зазначених рекомендаціях було порушено питання про необхідність приведення національного законодавства України про свободу слова та інформаційну діяльність до більш повної відповідності з нормами Європейської конвенції з прав людини. 

З огляду на зміст Конвенції та прецендентну практику Європейського суду з прав людини, створену на основі розгляду конкретних справ із питань свободи преси, українське законодавство, яким врегульовані питання щодо прав та обов’язків ЗМІ, підлягає переглядові з точки зору його відповідності нормам цієї Конвенції. 

Є підстави стверджувати, що національне законодавство в цій сфері права не повною мірою узгоджувалося з правовими ідеями (прецендентами), висловленими Європейським судом. Свідченням такого висновку може служити справа Лінгенса проти Австрії (1986 р.). 

У цій справі головний редактор журналу надрукував дві статті з критикою тогочасного канцлера Австрії та висловленим сумнівом з приводу його відповідності посаді, яка передбачає виконання політичних функцій. Канцлер подав два приватних позови проти заявника із звинуваченням у наклепі та виграв обидва. Лінгенса було піддано штрафу у розмірі 20 000 австрійських шилінгів. У подальшому Лінгенс звернувся до Європейського суду з прав людини. Заявник стверджував, що рішення австрійського суду порушує його свободу на виявлення поглядів. 

Європейський суд погодився з цим і висловив низку міркувань, які мають загальний характер і набули сили правового преценденту. Зокрема, суд сформулював таке принципове положення: свобода преси надає громадськості один із найкращих засобів виявляти і формувати думку про ідеї і позиції політичних керівників. У зв’язку з цим межа допустимої критики є значно ширшою, коли йдеться про політичного діяча, аніж коли це стосується пересічної особи. 

Політичний діяч має право на захист свого приватного життя, але межа захисту його репутації має бути такою, щоб забезпечити й вільне обговорення політичних питань. Політичні діячі неминуче відкриваються для прискіпливого висвітлення їхніх слів та вчинків і мають усвідомлювати це. 

Європейський суд звернув увагу на необхідність розрізняти факти та оціночні судження. Наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень — неможливо. Суд визнав, що втручання з боку держави у здійснення свободи слова під приводом захисту репутації інших осіб не було необхідним і спричинило порушення ст. 10 Конвенції. 

Очевидно, що принципові положення Європейського суду щодо застосування Конвенції не можуть не враховуватись законодавцем при прийнятті нових і перегляді раніше прийнятих законів. 

Свого часу (а це було до прийняття Конституції України) Верховний Суд України, враховуючи правову ситуацію, яка склалася у зв’язку із застосуванням законодавства про захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди, в порядку законодавчої ініціативи звертався до Верховної Ради України з проектом Закону про внесення відповідних змін і доповнень до ЦК України. Поряд з іншими вносилася і пропозиція щодо встановлення в законодавчому порядку правила, за яким особа або організація, яка звертається з позовом про відшкодування моральної шкоди, повинна сплачувати державне мито, виходячи з суми позову. Прийняття таких змін, на наш погляд, сприяло б тому, що в судах істотно зменшилась би кількість звернень із позовами про відшкодування моральної шкоди, визначеної в розмірах, що явно не узгоджуються з вимогами розумності і справедливості. Законодавцем, на жаль, ця, а також інша пропозиція щодо встановлення граничних меж відшкодування сприйняті не були. 

Відповідно до ст. 47-1 Закону України «Про інформацію», ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Оціночними судженнями, за винятком образи чи наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема вживання гіпербол, алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Особа звільняється від відповідальності за розголошення інформації з обмеженим доступом, якщо суд встановить, що ця інформація є суспільно значущою. 

Вирішуючи справу про захист честі, гідності та ділової репутації, суди повинні виходити з того, що висловлювання преси (автора) є оціночними судженнями, використаними в ході політичної риторики та відповіді на інтерв’ю, а отже, їх правдивість не має доводитися, і ні відповідач, ні засіб масової інформації не повинні нести відповідальність за їх публікацію. Вказана інформація є суспільно значущою, якщо позивач є відомим політиком або публічною особою, тому він має бути готовим до суворої критики і пильного нагляду за його життям та діяльністю, про що також було зазначено у рішенні Європейського суду з прав людини від 29 березня 2005 року (справа «Українська Прес-група проти України»). 

Відомо, що для судової системи характерною є закритість від сторонніх очей. Судді не завжди прагнуть до контактів із журналістами, майже не намагаються активно формувати позитивну громадську думку про себе, свою роботу, роз’яснювати і коментувати свої дії, використовуючи потенціал преси. Подібна корпоративна замкненість багато в чому призводить до виникнення різних міфів, негативних стереотипів в очах громадськості. Враховуючи те важливе місце, яке посідає в українському суспільстві «третя» і «четверта» влада, без їх постійної і тісної співпраці у виграші не будуть ні суди, ні преса. Кожна з них має потребу одна в одній, а демократія — у них обох. 

«Вісник Верховного Суду України». Однією з ознак демократизму судової влади є їх відкритість для суспільства, гласність їх діяльності. Відповідна інформація доводиться до відома заінтересованих осіб, зокрема шляхом опублікування в офіційних друкованих виданнях, якими є в Україні журнали «Вісник Верховного Суду України», «Юриспруденція: теорія і практика», газети «Юридична практика», «Нотаріат. Адвокатура. Суд». 

Особливо хотілося б зупинитися на офіційному фаховому виданні Верховного Суду України, який, як передбачено ч. 3 ст. 57 Закону від 7 лютого 2002 року «Про судоустрій України», має офіційний друкований орган, де публікуються матеріали судової практики цього суду та інших судів загальної юрисдикції, матеріали з питань організації діяльності останніх та ін. 

«Вісник Верховного Суду України» вперше побачив світ у рік прийняття Конституції незалежної України, коли було проголошено принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, визначено основні принципи побудови судової системи та засади здійснення судочинства. 

Відтоді в державі триває робота з утілення значних конституційних положень у життя. Попри всю неоднозначність і повільність цього процесу вже можна констатувати: незалежна судова влада в Україні відбулася. Переконливим свідченням цього стала кампанія з виборів Президента України 2004 року, коли Верховний Суд України, керуючись не тільки національним законодавством, а й принципом верховенства права, Конвенцією про захист прав і основних свобод людини, спираючись на практику Європейського суду з прав людини, захистив виборчі права мільйонів українських громадян. 

Загальний процес демократизації державної влади, започаткований у ході виборів, безперечно торкнеться і однієї з її складових — судової влади, що спонукає по-новому поглянути на завдання, які стоять перед редакційною колегією та колективом редакції журналу «Вісник Верховного Суду України». 

Редакційна колегія та колектив редакції «Вісника Верховного Суду України» виходять із того, що журнал як офіційне видання має виконувати двояку функцію: інформувати суддівський корпус і громадян про діяльність найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції, а також сприяти виконанню цим органом повноважень, покладених на нього законом. 

Одним із найважливіших серед цих повноважень є забезпечення однакового застосування законодавства судами загальної юрисдикції. Ця мета досягається, зокрема, за допомогою надання судами роз’яснень з питань застосування законодавства. Задля якнайшвидшого оприлюднення постанов Пленуму Верховного Суду України, що містять тільки роз’яснення, рік тому періодичність журналу було збільшено — тепер це щомісячне видання. За минулий рік у ньому було опубліковано 19 постанов (у тому числі 4 — з організаційних питань). 

Разом із двома іншими офіційними друкованими виданнями (давно відомим «Рішення Верховного Суду України» і заснованим минулого року «Постанови Верховного Суду України та Вищого господарського суду України у господарських справах») журнал відіграє роль своєрідного правового компасу, який допомагає суддям орієнтуватися в морі судової практики. Тільки минулого року у «Віснику» було опубліковано 141 судове рішення (вдвічі більше, ніж у попередньому) та 5 узагальнень судової практики, у двох випусках «Рішень» за 2004 рік — 124 рішення (в одному випуску за 2003 рік — 90). 

За весь період випуску цих двох видань судовими палатами та редакційно-видавничими управліннями Верховного Суду України набуто певного досвіду з підготовки офіційних публікацій щодо судової практики і нагромаджено значну їх кількість. Нині на порядку денному стоять нові завдання: об’єднати ці публікації в єдиний масив і створити зручні засоби користування ними. 

Першу таку спробу зроблено в межах веб-сайта Верховного Суду України, користувачі якого вже сьогодні можуть за допомогою контекстного пошуку добирати наявні на сайті матеріали судової практики, в тому числі опубліковані в офіційних друкованих виданнях (ще до виходу останніх у світ включені до них матеріали оприлюднюються в цьому електронному джерелі інформації). На сайті вже розміщено такі опубліковані в журналі за останні роки матеріали: 41 постанова Пленуму (за 1999–2004 рр.), 11 узагальнень, 9 аналізів судової статистики, понад 200 судових рішень (за 2003–2004 рр.), а також 342 судових рішення, опубліковані у 2001–2004 рр. у «Рішеннях». 

Робота над поповненням електронного банку публікацій судової практики триває. Завершення розроблення судовими палатами класифікатора судової практики дасть змогу удосконалити пошуковий апарат сайта, а також друкувати в журналі, інших офіційних виданнях її алфавітно-предметні та систематичні показники, що значно полегшать кодифікаційну роботу, ведення картотеки в судах. 

Сприяти забезпеченню єдності судової практики мають також такі рубрики, як «На допомогу судді», «Науково-практичний коментар», над відродженням яких зараз активно працює редакційна колегія, зосереджуючи увагу передусім на роз’ясненні нового законодавства (зокрема, Кримінального, Цивільного, Господарського кодексів), розроблені рекомендації щодо його застосування судами, підготовки до судового розгляду справ різних категорій. Відновлене минулого року коментування постанов Пленуму Верховного Суду України планується розвивати й удосконалювати в напрямі порівняльного аналізу раніше чинних і нових роз’яснень. 

Зміст рубрики «У Європейському суді з прав людини», в якій із часу повернення до неї у 2003 році опубліковано одне рішення та 15 реферативних перекладів рішень і комюніке Секретаря Європейського суду, теж має на меті наблизити до практичних потреб суддів, публікуючи й переклади витягів з окремих рішень (їх мотивувальної та резолютивної частин), а також коментарі фахівців. 

Корисною для суддів і практиків апарату судів усіх рівнів може бути нова рубрика, в якій ітиметься про юридичну термінологію, культуру мови у сфері судочинства. 

Ширше висвітлюватимуться різні аспекти судово-правової реформи, зокрема впровадження в Україні адміністративної, ювенальної юстиції, відновного правосуддя, аналізуватимуться законопроекти, що стосуються діяльності судів. 

«Вісник», продовжуючи інформувати про результати перевірок Верховним Судом України стану організації здійснення правосуддя судами загальної юрисдикції, урізноманітнить форми висвітлення цього питання, зокрема вирішуючи матеріали про позитивний досвід судової діяльності. Сподіваюся, що судді місцевих та апеляційних судів теж поділяться з колегами своїми надбаннями та проблемами. До речі, минулого року кількість публікацій цієї категорії авторів зросла більше ніж удвічі. 

Разом з іншим «Вісник» продовжує гортати сторінки історії, причому не тільки Верховного Суду України, а й інших судів, розповідає про суддів та працівників апарату судів, ветеранів. Надає науковцям і практикам можливість друкувати, висловлювати свою думку з питань як законотворчості, так і правозастосування, оскільки згідно з постановою Президії ВАК України від 9 лютого 2000 року №2-02/02 «Вісник» включено до Переліку наукових фахових видань. 

Загалом редакційна колегія і колектив «Вісника» дбають про те, щоб офіційне видання Верховного Суду України відповідало його статусу найвищого судового органу у системі судів загальної юрисдикції та вимогам сьогодення. 

Література 
1. Конституція України від 28 червня 1996 року // Відом. Верхов. Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141. 

2. Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів Закон України від 23 верес. 1997 р. з наст. змінами та допов. 

3. Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян і організацій: Постанова Пленуму Верховного Суду України № 7 від 28 верес. 1990 р. 

4. Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 берез. 1995 р. 

5. Про рекомендації учасників парламентських слухань «Свобода слова в Україні: стан, проблеми, перспективи» Постанова Верховної Ради України від 25 квіт. 1997 р. 

6. Загальна декларація прав людини та основних свобод від 10 груд. 1948 р. 

7. Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод. 

8. Одинцов П. Суды и СМИ: принципы и технология эффективного взаимодействия // Рос. юстиция. — 2004. — № 6. — С. 18–19. 

9. Шевчук П. До питання про стосунки між судовою владою і ЗМІ через призму розгляду цивільних справ // Судова практика у справах за позовами до ЗМІ: Матеріали наук.-практ. конф., 13–14 трав., 1999 р. / Міжнар. фонд «Відродження». Інформ. прес-центр ІRЕХ ПроМедіа. — К., 1999. — Т. І. — С. 30–36. 

10. Суди під народний контроль./ Президент ГО «Інституту сучасних проблем України» Т. Метельова, голова правління Г. Волинцев, члени А. Сліпенко, Г. Величко, Г. Бублик, М. Лисенко, Т. Парубченко, С. Боженко, С. Кліменко // Українська газета плюс. — 2005. — 10 берез. 




Журнал "Актуальні питання цивільного та господарського права" №2-3, 2007 р. 

http://www.yurpayintel.com.ua/2007/2-3/article03/ 

http://www.yurpayintel.com.ua/2007/2-3/article03/