Право самостійності

Питання застосування корпоративного та банківського законодавства спільно обговорили судді ВГС, місцевих судів та науковці. Зокрема, вони торкнулися питань визначення часу виходу учасника з господарського товариства та строків позовної давності в спорах, пов’язаних із правом участі в ньому.

Шлях до єдиної практики

Під керівництвом секретаря першої судової палати ВГС Олександра Кота робочі групи цієї палати надали методичну допомогу господарським судам Хмельницької та Полтавської областей. Метою було сприяння однаковому застосуванню положень Конституції та законів у судовій практиці на основі її узагальнення та аналізу судової статистики, вивчення стану організації здійснення правосуддя, додержання норм при розгляді справ, пов’язаних із застосуванням банківського, корпоративного та страхового законодавства. На круглих столах судді ВГС та місцевих судів спільно з науковцями обговорили питання, які при цьому виникають.

Так, при вирішенні спорів, предметом яких є звернення стягнення на передане в іпотеку чи заставу майно, принциповим є встановлення факту невиконання або неналежного виконання

основного зобов’язання. Лише за такої умови суд має право звернути стягнення на предмет іпотеки. Недотримання цього правила внеможливлює звернення стягнення на предмет іпотеки, але відповідно до ч.2 ст.35 закону «Про іпотеку» не перешкоджає зверненню з позовом до боржника про виконання забезпеченого іпотекою зобов’язання.

Виконання основного зобов’язання виключає можливість задоволення вимог за рахунок забезпечувального зобов’язання. Тому задоволення одночасно позовних вимог як у частині стягнення заборгованості за кредитним договором, так і в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не передбачено чинним законодавством.

Крім того, вирішенню спору про стягнення заборгованості за кредитним договором не перешкоджає перебування на виконанні в ДВС наказу суду або виконавчого напису нотаріуса про звернення стягнення на майно, яке заставлене згідно з договором застави (іпотеки). Так само вирішенню по суті зазначеного спору не перешкоджає й наявність рішення господарського чи загального суду про стягнення цієї ж суми боргу за цим же кредитним договором з поручителя на виконання договору поруки.

Такий висновок грунтується на тому, що чинне законодавство не пов’язує припинення зобов’язання з ухваленням судового рішення, відкриттям виконавчого провадження щодо його примусового виконання чи наявністю виконавчого напису нотаріуса за відсутності виконання. Таким чином, наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов’язань боржника та не виключає його відповідальності за порушення строків

розрахунків. Така правова позиція викладена, наприклад, у постановах Верховного Суду від 1.06.2011, 24.10.2011, 14.11.2011.

Також учасники круглих столів акцентували увагу на праві кредитора звернутися з позовом як до усіх боржників разом, так і до кожного з них окремо. У ч.1 ст.554 Цивільного кодексу передбачено, що «у разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя». Згідно з ч.1 ст.543 ЦК «у разі солідарного обов’язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов’язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо». Отже, за законом, у цій ситуації немає так званої обов’язкової процесуальної співучасті.

Корпоративні питання

З метою забезпечення однакового застосування корпоративного законодавства суддями місцевих судів науковці та практики зосередили увагу на питаннях підвідомчості. Господарський процесуальний кодекс передбачає певні виняткові підходи до визначення підвідомчості. Так, відповідно до п.4 ч.1 ст.12 ГПК господарським судам підвідомчі «справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (заснов­никами, акціонерами) господарських товариств, що пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів».

О.Кот висловив позицію щодо підвідомчості господарським судам спорів за участю негосподарських товариств. ВС у постанові від 19.02.2008 у справі №14/680/07 дійшов висновку, що виробничий кооператив споживчої кооперації є господарським товариством у розумінні стст.79, 93 Господарського кодексу. Чинне законодавство не сформувало єдиного підходу до розуміння того, які саме юридичні особи належать до корпорацій. Більше того, жоден акт не містить визначення поняття «корпорація».

Аналіз закріпленого в ч.1 ст.167 ГК поняття «корпоративні права» дає можливість визначити ознаки корпорації:

• є господарською організацією;

• має на меті отримання прибутку, оскільки корпоративні права передбачають правомочності особи, частка якої визначається в статутному капіталі (майні) господарської організації, на отримання певної частки прибутку (дивідендів) організації;

• має статутний капітал або майно, поділене на частки.

Після цього можемо визначити коло господарських організацій, які є корпораціями в розумінні ст.167 ГК. До них, безумовно, має належати й виробничий кооператив. Він згідно з абз.2 ч.2 ст.94 ГК здійснює підприємницьку діяльність. Відповідно до ст.19 закону «Про кооперацію» кооператив набуває та використовує майно, фінансові й інші ресурси, а ст.20 зазначеного акта вказує на те, що пайовий фонд кооперативу формується за рахунок паїв членів останнього.

Отже, якщо учасником спору, пов’язаного з

реалізацією прав члена кооперативу, з одного боку, виступає виробничий кооператив, а з другого — фізична особа — член кооперативу, має місце корпоративний спір, який підвідомчий господарським судам.

Достатньо заяви

Крім того, секретар першої судової палати ВГС звернув увагу на визначення моменту виходу учасника з господарського товариства. Відповідно до стст.128, 148 ЦК, стст.54, 71 закону «Про господарські товариства» учасник ТОВ чи ТДВ в будь-який час вправі вийти з товариства незалежно від згоди інших учасників. Вихід зі складу учасників товариства не пов’язується ні з рішенням зборів учасників, ні з унесенням змін до установчих документів товариства. Моментом виходу учасника з товариства є дата подання ним заяви про вихід відповідній посадовій особі товариства або вручення заяви цій особі органами зв’язку. Аналогічні правові висновки містяться в п.28 постанови Пленуму ВС «Про практику розгляду судами корпоративних спорів» від 24.10.2008 №13. У ній також зазначено, що положення установчих документів, які обмежують чи забороняють право на вихід учасника з товариства, є незаконними.

Ще одним питанням, яке викликало жваве обговорення, стало застосування ч.1 ст.100 ЦК в поєднанні з п.1 ч.1 ст.268 цього ж кодексу. Йдеться про строки позовної давності в спорах, пов’язаних із правом участі в товаристві. Судді відзначили непоодинокі випадки звернення нових учасників (акціонерів) до суду з вимогою про визнання недійсними рішень загальних зборів, прийнятих за багато років до їх вступу в товариство. Слід ураховувати, що такі позови часом зачіпають права третіх осіб, зокрема

кредиторів, а також самих учасників. Безумовно, право участі в товаристві є особистим і належить конкретній особі. Водночас слід визнати, що воно не є немайновим правом у чистому вигляді. Право участі в товаристві є особистим, але пов’язаним з майновим. Адже включає в себе право на отримання дивідендів, управління товариством, отримання частки майна в разі ліквідації товариства тощо.

Більше того, новий закон про акціонерні товариства чітко встановив строки можливого оскарження рішень загальних зборів — 3 місяці з моменту прийняття рішення. Учасники круглих столів дійшли висновку, що обмеження строку позовної давності в зазначених правовідносинах дозволить мінімізувати можливості зловживання правом і деякою мірою підвищити рівень безпеки господарської діяльності й економічну стабільність.

Під час наради судді дійшли згоди: в ст.100 ЦК не йдеться про права, пов’язані з управлінням акціями, паями, частками тощо, на які поширюються строки позовної давності. Таким чином, відсутні підстави для відмови в застосуванні строків позовної давності щодо зазначених правовідносин.

Загалом за результатами заходів можна відзначити, що вони є вдалою формою взаємодії суддів різних інстанцій, оскільки створюються сприятливі умови для виявлення та обговорення складних питань судової практики.

 

Інна КРИШТАК, головний консультант відділу спеціалістів управління забезпечення роботи першої судової палати Вищого господарського суду України, кандидат

педагогічних наук;

Олеся ЛУКОМСЬКА, головний спеціаліст управління забезпечення роботи першої судової палати Вищого господарського суду Україниому застосуванню положень Конституції та законів у судовій практиці на основі її узагальнення та аналізу судової статистики, вивчення стану організації здійснення правосуддя, додержання норм при розгляді справ, пов’язаних із застосуванням банківського, корпоративного та страхового законодавства. На круглих столах судді ВГС та місцевих судів спільно з науковцями обговорили питання, які при цьому виникають.

Так, при вирішенні спорів, предметом яких є звернення стягнення на передане в іпотеку чи заставу майно, принциповим є встановлення факту невиконання або неналежного виконання

основного зобов’язання. Лише за такої умови суд має право звернути стягнення на предмет іпотеки. Недотримання цього правила внеможливлює звернення стягнення на предмет іпотеки, але відповідно до ч.2 ст.35 закону «Про іпотеку» не перешкоджає зверненню з позовом до боржника про виконання забезпеченого іпотекою зобов’язання.

Виконання основного зобов’язання виключає можливість задоволення вимог за рахунок забезпечувального зобов’язання. Тому задоволення одночасно позовних вимог як у частині стягнення заборгованості за кредитним договором, так і в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не передбачено чинним законодавством.

Крім того, вирішенню спору про стягнення заборгованості за кредитним договором не перешкоджає перебування на виконанні в ДВС наказу суду або виконавчого напису нотаріуса про звернення стягнення на майно, яке заставлене згідно з договором застави (іпотеки). Так само вирішенню по суті зазначеного спору не перешкоджає й наявність рішення господарського чи загального суду про стягнення цієї ж суми боргу за цим же кредитним договором з поручителя на виконання договору поруки.

Такий висновок грунтується на тому, що чинне законодавство не пов’язує припинення зобов’язання з ухваленням судового рішення, відкриттям виконавчого провадження щодо його примусового виконання чи наявністю виконавчого напису нотаріуса за відсутності виконання. Таким чином, наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов’язань боржника та не виключає його відповідальності за порушення строків

розрахунків. Така правова позиція викладена, наприклад, у постановах Верховного Суду від 1.06.2011, 24.10.2011, 14.11.2011.

Також учасники круглих столів акцентували увагу на праві кредитора звернутися з позовом як до усіх боржників разом, так і до кожного з них окремо. У ч.1 ст.554 Цивільного кодексу передбачено, що «у разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя». Згідно з ч.1 ст.543 ЦК «у разі солідарного обов’язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов’язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо». Отже, за законом, у цій ситуації немає так званої обов’язкової процесуальної співучасті.

Корпоративні питання

З метою забезпечення однакового застосування корпоративного законодавства суддями місцевих судів науковці та практики зосередили увагу на питаннях підвідомчості. Господарський процесуальний кодекс передбачає певні виняткові підходи до визначення підвідомчості. Так, відповідно до п.4 ч.1 ст.12 ГПК господарським судам підвідомчі «справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (заснов­никами, акціонерами) господарських товариств, що пов’язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів».

О.Кот висловив позицію щодо підвідомчості господарським судам спорів за участю негосподарських товариств. ВС у постанові від 19.02.2008 у справі №14/680/07 дійшов висновку, що виробничий кооператив споживчої кооперації є господарським товариством у розумінні стст.79, 93 Господарського кодексу. Чинне законодавство не сформувало єдиного підходу до розуміння того, які саме юридичні особи належать до корпорацій. Більше того, жоден акт не містить визначення поняття «корпорація».

Аналіз закріпленого в ч.1 ст.167 ГК поняття «корпоративні права» дає можливість визначити ознаки корпорації:

• є господарською організацією;

• має на меті отримання прибутку, оскільки корпоративні права передбачають правомочності особи, частка якої визначається в статутному капіталі (майні) господарської організації, на отримання певної частки прибутку (дивідендів) організації;

• має статутний капітал або майно, поділене на частки.

Після цього можемо визначити коло господарських організацій, які є корпораціями в розумінні ст.167 ГК. До них, безумовно, має належати й виробничий кооператив. Він згідно з абз.2 ч.2 ст.94 ГК здійснює підприємницьку діяльність. Відповідно до ст.19 закону «Про кооперацію» кооператив набуває та використовує майно, фінансові й інші ресурси, а ст.20 зазначеного акта вказує на те, що пайовий фонд кооперативу формується за рахунок паїв членів останнього.

Отже, якщо учасником спору, пов’язаного з

реалізацією прав члена кооперативу, з одного боку, виступає виробничий кооператив, а з другого — фізична особа — член кооперативу, має місце корпоративний спір, який підвідомчий господарським судам.

Достатньо заяви

Крім того, секретар першої судової палати ВГС звернув увагу на визначення моменту виходу учасника з господарського товариства. Відповідно до стст.128, 148 ЦК, стст.54, 71 закону «Про господарські товариства» учасник ТОВ чи ТДВ в будь-який час вправі вийти з товариства незалежно від згоди інших учасників. Вихід зі складу учасників товариства не пов’язується ні з рішенням зборів учасників, ні з унесенням змін до установчих документів товариства. Моментом виходу учасника з товариства є дата подання ним заяви про вихід відповідній посадовій особі товариства або вручення заяви цій особі органами зв’язку. Аналогічні правові висновки містяться в п.28 постанови Пленуму ВС «Про практику розгляду судами корпоративних спорів» від 24.10.2008 №13. У ній також зазначено, що положення установчих документів, які обмежують чи забороняють право на вихід учасника з товариства, є незаконними.

Ще одним питанням, яке викликало жваве обговорення, стало застосування ч.1 ст.100 ЦК в поєднанні з п.1 ч.1 ст.268 цього ж кодексу. Йдеться про строки позовної давності в спорах, пов’язаних із правом участі в товаристві. Судді відзначили непоодинокі випадки звернення нових учасників (акціонерів) до суду з вимогою про визнання недійсними рішень загальних зборів, прийнятих за багато років до їх вступу в товариство. Слід ураховувати, що такі позови часом зачіпають права третіх осіб, зокрема

кредиторів, а також самих учасників. Безумовно, право участі в товаристві є особистим і належить конкретній особі. Водночас слід визнати, що воно не є немайновим правом у чистому вигляді. Право участі в товаристві є особистим, але пов’язаним з майновим. Адже включає в себе право на отримання дивідендів, управління товариством, отримання частки майна в разі ліквідації товариства тощо.

Більше того, новий закон про акціонерні товариства чітко встановив строки можливого оскарження рішень загальних зборів — 3 місяці з моменту прийняття рішення. Учасники круглих столів дійшли висновку, що обмеження строку позовної давності в зазначених правовідносинах дозволить мінімізувати можливості зловживання правом і деякою мірою підвищити рівень безпеки господарської діяльності й економічну стабільність.

Під час наради судді дійшли згоди: в ст.100 ЦК не йдеться про права, пов’язані з управлінням акціями, паями, частками тощо, на які поширюються строки позовної давності. Таким чином, відсутні підстави для відмови в застосуванні строків позовної давності щодо зазначених правовідносин.

Загалом за результатами заходів можна відзначити, що вони є вдалою формою взаємодії суддів різних інстанцій, оскільки створюються сприятливі умови для виявлення та обговорення складних питань судової практики.

 

Інна КРИШТАК, головний консультант відділу спеціалістів управління забезпечення роботи першої судової палати Вищого господарського суду України, кандидат

педагогічних наук;

Олеся ЛУКОМСЬКА, головний спеціаліст управління забезпечення роботи першої судової палати Вищого господарського суду України